Дизайн-студія інтер'єрів "P.H.M."

Я зазначив ще у своїх ранніх роботах, що, говорячи про сучасну архітектуру, ми неохоче вживаємо слово стиль.
Як тільки ми обмежуємо архітектуру поняттям стиль, то цим підходимо до формалістичного розгляду питання.

Сучасне рух у архітектурі – це пошуки стилю, характерні для формотворчості ХІХ ст. Сучасна архітектура Заходу, яка дійсно заслуговує на цю назву, ставить своїм основним завданням не пошуки стилю, а творчу інтерпретацію способу життя нашого часу. У її розвитку немає дилема смерть чи метаморфозу, а є питання виникнення нової стійкої традиції.

Наша епоха, сповнена страху за те, що у будь-який момент людство може бути знищене новою війною, характеризується водночас прагненням створити всюди нові міста, чого не спостерігалося з XIII ст. Останні 1 5 років ставало дедалі зрозуміліше, у напрямі розвиватиметься архітектура.

Загальне переконання прогресивних архітекторів у тому, що мають бути відновлені втрачені нашого часу принципи, саме: відповідність розмірів будівель масштабу людини, дотримання інтересів окремої особистості, забезпечення елементарної безпеки пересування містом і зв’язок людини з ландшафтом. За цим бажанням стоять постійні вимоги життя, які мають бути виконані.

За старих часів було порівняно просто створювати населені місця, в яких людина зберігала зв’язок із природою.

Розглядаючи карту Парижа кінця XVII ст., ми дивуємося достатку садів та зелених насаджень у середньовічному місті.

В даний час, здається, немає нічого важчого, ніж домогтися уваги до найпростіших вимог забезпечення нормального життя людини. Індустріалізація і все те, що вона спричинила, викликала величезні ускладнення, через які стали нехтувати основними принципами розселення.
Все у нас свідомо чи несвідомо протестує проти цього стану.

Тому, незалежно від будь-яких обставин, перш за все треба відповісти на запитання: Як ми хочемо жити? Основна проблема, з якою ми стикаємося, полягає у відновленні тісного зв’язку архітектури з реальним життям.

Як у хмарочосі крізь усі стіни відчувається присутність тисяч живих істот, так само майже фізично в містах відчувається неймовірний приріст населення.

Коли на найбільш жвавих вулицях десятимільйонного міста людей жбурляє з боку в бік і наочно, як при вимірі термометром, видно надмірне скупчення людей, починає навіть з’являтися своєрідне почуття людиноненависництва.

Раніше усамітнювалися лише поети та художники, щоб зосередитися у своїй творчості. В даний час адміністрація великих концернів і наукових центрів, що їх обслуговують, біжить з величезних міст – мегаполісів і створює навколо своїх жител зелену зону спокою.

Почуття незатишності та невдоволення зростанням міст проявляється всюди.
Майже у всіх великих містах – від Гельсінкі до Афін – існують проекти перенесення центрів за межі внутрішньої частини міста.

Місто повинне мати можливості зростати, не пригнічуючи при цьому розвиток центру. Подібна ж тенденція спостерігається в Азії та Африці, як у старих столицях – таких як Багдад чи Хартум, так і в нових містах – Ісламабаді та Чандігархі.

Серед нещодавно заснованих столиць Чандігарх виділяється тим, що урядовий центр винесений до входу в місто, а не розташовується в його ядрі, як було прийнято в містах-фортецях, оточених кам’яною стіною.

У місті Бразиліа, план якого має форму літака, урядовий центр – площа Трьох влади (законодавчої, виконавчої влади та юстиції) – поміщений у хвостовій частині.

Ідея такого розміщення урядового центру біля входу до міста не є новою, але її довелося відродити.

У дещо іншій формі вона була представлена ​​ще у плануванні Версаля.

Ми вважаємо зазвичай, що головним у Версалі є прийом протиставлення природі великого комплексу будівель, у яких містилися міністерства Франції.

В даний час я підкреслив би закладену в плануванні можливість вільного розширення розташованого за Версалем міста.

Якби містобудівники XIX та XX ст. вчасно зрозуміли значення Версаля, то час підхід до планування міст був зовсім іншим.